Протягом трьох тижнів у жовтні та листопаді 2023 року в Україні працювала команда спеціалістів Greenpeace з радіаційної розвідки. Вони відвідали місце найстрашнішої у світі ядерної катастрофи в Чорнобилі на півночі України, а також побували в південному регіоні поблизу Запоріжжя. Там, у співпраці з ГО SaveDnipro, було встановлено датчики для радіаційного моніторингу, що містять систему раннього оповіщення у разі радіоактивного викиду.
П’ятеро членів команди «Greenpeace» по черзі записували свої враження у щоденнику. Вони пишуть про зустрічі зі співробітниками прикордонної служби, які дивувалися їхнім приладам для вимірювання радіації, про Київ під час комендантської години, про обід у їдальні Чорнобильської атомної електростанції та про встановлення датчиків на півдні України. За час перебування в Україні спеціалісти Greenpeace мали багато зворушливих зустрічей з місцевими жителями, які ділилися власними історіями стійкості, надії та витривалості. Цей щоденник, у якому описано особисті враження команди Greenpeace та розповіді людей, з якими вони зустрічалися, дає уявлення про екологічні проблеми на тлі війни.
Неділя 29.10.2023 / Люблін
Сонячний ранок на люблінському автовокзалі. Маі з Японії, Анна з Франції, Ян з Бельгії, Шон з Шотландії та я п’ємо каву з великих стаканів, але це не допомагає: після тижнів підготовки, проходження тренінгів з надання першої медичної допомоги та поведінки у ворожому середовищі, під час яких ми вчилися накладати джгут і поводитися з постраждалими, які зазнали важких травм, ми почуваємося втомленими, хоча наша подорож ще не розпочалася.
Проходження контролю на українському кордоні займає багато часу. Прикордонники дивуються нашому 40-кілограмовому свинцевому «кванту» – інструменту, схожому на величезну салатницю, який вимірює радіоактивні зразки. Ми продовжуємо відкривати валізу – клац, клац – а довкола нас збирається все більше і більше прикордонників. Вони чухають потилиці і обговорюють, що з цим робити.
Раптом наш водій починає сердитися: «Мій другий водій зник». Він відмовляється їхати сам. «Як він міг «зникнути»?» запитую я. «Його більше немає» відповідає він. Далі йде нескінченне очікування. Але принаймні у нас є капучино в паперових стаканчиках з візерунком у шотландську клітинку, тістечка і морозиво. Ми мали прибути до Києва о 22:00, але, схоже, застрягли на прикордонному пункті пропуску. Так перед нами постала наступна, набагато більша проблема: воєнна комендантська година в Києві, з опівночі до 5 ранку. Ми починаємо хвилюватися. Що, якщо ми не встигнемо до Києва вчасно? Ми телефонуємо нашій колезі Поліні в Київ – вона справжній фахівець з вирішення проблем.
Понеділок 30.10.2023 / Київ
Раптом другий водій з’являється так само таємничо, як і зник, а деякі пасажири перешіптуються про «документи, які були не в порядку». Ми продовжуємо свою подорож з п’ятигодинною затримкою. Наші водії мчать на повній швидкості крізь українську ніч та її порожні вулиці під безкраїм небом і місяцем уповні. В’їжджати до Києва о 3 годині ночі моторошно. Місто сіре і темне. Солдати з автоматами Калашникова біля палаючих бочок і масивні протитанкові бар’єри перекривають дороги. Це кінець нашої подорожі, але до готелю ще 20 км.
А там, у машині, що проїжджає повз, чи це не Поліна махає нам рукою? Так, вона встигла нас забрати. Перед її машиною стоїть поліцейська машина. Ми не можемо в це повірити: вона організувала спеціальний поліцейський ескорт, щоб супроводжувати нас через порожнє місто до нашого готелю. Оце так прийом у Києві о 3:30 ранку.
Вівторок 31.10.2023 / Чорнобиль / Ян Ванде Путте
Сьогодні наш перший день у Чорнобильській зоні відчуження. Ми виїжджаємо з готелю в Києві вранці на автомобілях, доверху завантажених обладнанням – матеріалами для захисту під час роботи в забрудненій зоні, а також низкою вимірювальних приладів. По мірі того як ми наближаємось до Чорнобиля, місцевість стає менш заселеною, збільшується кількість контрольно-пропускних пунктів, а на дорозі з’являється усе більше та більше вибоїн. Щоб потрапити в зону відчуження, нам потрібен спеціальний дозвіл від державних органів влади України. Зона відчуження є не лише територією, забрудненою після ядерної катастрофи 1986 року. Зараз вона також небезпечна з військової точки зору, адже ми знаходимося неподалік від білоруського кордону, звідки 24 лютого минулого року почався напад росіян на Київ.
У Чорнобилі ми зустрічаємося з директором Екоцентру Сергієм Кірєєвим. Він почав працювати в зоні у 1986 році і зараз очолює наукову роботу з вивчення забруднення цієї території. 2600 км2 – це територія не лише величезного розміру, але й також неймовірного рівня складності через забруднення води та ґрунту. Російське вторгнення порушило управління цією територією, вони розграбували і спаплюжили обладнання, вирили траншеї в забрудненому ґрунті і прогнали через зону сотні танків і важких військових машин. По мірі того як українська армія відтісняла їх назад до Білорусі, росіяни мінували шляхи свого відступу. Відтоді величезною проблемою стали, зокрема, протипіхотні міни, оскільки вони ускладнюють і роблять небезпечним доступ до території.
Середа 01.11.2023 / Чорнобиль / Ян Ванде Путте
Сьогодні вранці ми відвідуємо лабораторії Екоцентру. До війни вони аналізували тисячі зразків на рік, але минулого року це було неможливо. Зараз вони знову нарощують свої потужності. Коли ми відвідували лабораторії в липні минулого року, невдовзі після відходу російських військ, то спостерігали сумну ситуацію – розгромлені лабораторії, розбиті комп’ютери, вкрадене обладнання. Не було навіть принтера. За останній рік багато чого вдалося відновити, але деяку пошкоджену техніку дуже важко відремонтувати. Найбільший інтерес для нас представляють брудні приміщення, де спалюють або висушують радіоактивно забруднені зразки, а також проводять їх подальшу обробку перед аналізом. Дуже цікаво спостерігати за тим, як така лабораторія світового класу працює за методологією, дуже схожою на нашу, але в зовсім інших масштабах.
Четвер 02.11.2023 / Чорнобиль / Ян Ванде Путте
Сьогодні ми разом з Антоном з Екоцентру беремо проби води у ставку-охолоджувачі. В результаті осушення ставка-охолоджувача з 2014 року, 75 % початкової площі водойми-охолоджувача тепер більшу частину року перебуває у сухому стані. У мене як у людини, яка взяла сотні зразків ґрунту в забруднених місцях по всьому світу, мозок перемикається і зосереджується на технологіях і протоколах. У природі відбувається багато процесів, які сконцентрували забруднення в глибших шарах ґрунту та у водах далеко внизу: коли ми аналізуємо осад у нашій власній мобільній лабораторії, ми спостерігаємо відносно низьке забруднення в перших 5 см ґрунту, тоді як найвище забруднення спостерігається в шарі 10-20 см. Чорнобиль – це місце надзвичайних протиріч, приголомшливої краси і найбільшої ядерної катастрофи в історії. Тим часом я дивлюся на це місце як на 3D-модель, намагаючись краще зрозуміти усю складність процесів, які тут відбуваються...
П’ятниця 03.11.2023 / Чорнобиль / Шон Берні
Після кількох днів роботи на ставку-охолоджувачі, останній повний день перебування команди у Чорнобилі починається з відвідування меморіальної стіни, присвяченої першим жертвам катастрофи 1986 року – інженерам і робітникам, які чергували в ніч на 26 квітня. Меморіальна стіна розташована навпроти входу до робітничої їдальні, де ми обідали останні кілька днів. Я приїхав до Радянського Союзу одразу після Чорнобильської катастрофи у 1986 році і займався ядерними питаннями майже 40 років, та ніколи й припустити не міг, що буду їсти смачний борщ, сидячи поруч з працівниками Чорнобильської АЕС. Перебування тут і такий сюрреалістичний момент, як Сюзанна Вега та хіп-хоп версія «Tom’s Diner», що грає у звуковій системі їдальні, приголомшують мене. Спостерігаючи за працівниками, я думаю: окрім 26 квітня 1986 року, в їхній пам’яті закарбувалася нова дата: 24 лютого 2022 року – перший день повномасштабного вторгнення в Україну, коли російські збройні сили атакували та окупували Чорнобильську станцію на шляху до Києва. Раніше там працювали тисячі робітників, сьогодні їх залишилися сотні, і продовжувати працювати в нормальному режимі неможливо. Я відчуваю глибоку повагу до цих людей.
Потім ми відвідуємо сусіднє місто Прип’ять, звідки 27 квітня 1986 року було евакуйовано майже 50 000 людей через високий рівень радіації, що виходив з палаючого реактора четвертого енергоблоку. Я стою посеред Прип’яті та відчуваю, що це ідеальний момент звернутися до російської ядерної промисловості та російської державної ядерної корпорації «Росатом». З першого дня окупації 2022 року співробітники «Росатому» перебували на Чорнобильському майданчику разом зі своїми військовими. Стоячи з нашим банером у Прип’яті, ми чітко заявляємо, що Росатом через його пряму роль у російській війні проти України має бути покараний санкціями, і його ядерну діяльність за кордоном необхідно припинити.
.jpg)
Субота 04.11.2023 / Чорнобиль / Тобіас Мюнхмайєр
Я прокинувся дуже рано, щоб зібрати свої речі, готовий покинути Чорнобиль після чотирьох напружених днів роботи. Час прогулятися перед сніданком. Не знаю, чому я обрав фортепіанний концерт Шопена, але раптом все, що я бачу, починає розпливатися у мене перед очима. Я йду холодним і хмарним ранковим повітрям, місто ще спить. До мене наближається кульгавий пес, обнюхуючи мій рюкзак. Я хотів би його погладити, але отримав чіткі інструкції: «Нічого не чіпай у Чорнобильській зоні. Уяви собі, що все, що ти бачиш, щойно пофарбовано, і твоє головне завдання – повернутися додому чистим, без жодної плями фарби!» І я йду далі, відчуваючи на собі погляд цього собаки.
Я йду вулицею Радянською. На одному з будинків велика етикетка з написом «Квиткова каса». Скло розбите, з вікон визирають гілки кущів. Квитки на що? Вже 37 років тут не продають жодного квитка. Єдиний квиток, який можна отримати в Чорнобилі, – це квиток на в’їзд у внутрішню 10-кілометрову зону навколо четвертого реактора, який вибухнув. Не тут, а на КПП 30-кілометрової зони. Мені справді час їхати... Я втомився від усіх цих попереджувальних знаків про мінування, пунктів вимірювання радіації, чоловіків з автоматами Калашникова на КПП, танків, макетів танків і всіх цих джунглів меморіалів. Меморіали, до яких майже ніхто не може прийти, є уособленням безпорадності та самотності тих, хто вижив у різних катастрофах, що сталися в цьому оманливо прекрасному і, здавалося б, невинному місці.
Неділя, 05.11.2023 / Київ / Тобіас Мюнхмайєр
Повертаючись з Чорнобиля, відчуваєш себе брудним. «Треба знову помитися!» – дзвенить у голові. У Києві я прийняв гарячий душ, потім ванну, віддав весь одяг у пральню і довго спав. Сніданок у чистому одязі з постояльцями готелю без камуфляжу, свіжа кава, каша з медом, млинці, круасани – повернення до життя!
Після сніданку я насолоджуюся прогулянкою центром міста. Я обходжу Бессарабський ринок у напрямку Хрещатика, «Єлисейських полів» Києва. Молодь насолоджується недільною ранковою прогулянкою, на моєму шляху зустрічаються невеликі групи, молоді пари. Я проходжу під легендарними каштанами, які встеляють шлях своїм золотим листям, і йду повз мерію Віталія Кличка. Це саме те місце, де я жив у 1995 та 1996 роках, і кожен його куточок навіює мені спогади.
Пізніше я зустрічаю в кафе Дениса, гідролога з Києва, який має лабораторію в Чорнобилі. Я запитую його про період, коли Чорнобиль був окупований російською армією. Він каже: «Це було дивно, вони розгромили мій кабінет, але коли я його прибрав, то зрозумів, що жодного жорсткого диска, жодних документів, жодної наукової книги не зникло. Єдине, що вони забрали – мою улюблену книгу: автобіографію Кіта Річардса». Він додає з гіркою посмішкою: «Хочу щоб ви знали: я великий фанат Stones».
Понеділок 06.11.2023 / Дорога, Дніпро / Шон Берні
З Києва ми прямуємо на південний схід вздовж Дніпра. Ми попрощалися з фахівцем з радіації Маі з Японії і до нас приєднався Крістіан, наш відеооператор і фотограф – ми познайомилися більше 20 років тому і разом з Маі і Яном багато років пропрацювали в забруднених зонах префектури Фукусіма в Японії.
У перервах між розмовами і переглядом інформації на екрані комп’ютера я користуюся можливістю подивитися у вікно. Те, що я бачу – втілення у реальність того, про що досі я лише читав: здавалося б, нескінченні плоскі поля з чорним, дуже чорним ґрунтом. Зимове сонце стоїть низько, і спочатку важко розгледіти відмираючі стебла минулорічного врожаю соняшника, що вкоренилися в чорному ґрунті, який є одним з найбагатших у світі. Найдивовижніший і найпродуктивніший ґрунт – чорнозем - не зміг врятувати мільйони українських людей, які загинули через голод у 1932-1933 роках. Тоді Голодомор був наслідком дій радянських політиків, які не захотіли визнати, що ведуть руйнівну політику. У будь-якій подорожі, скрізь ти рухаєшся крізь історію, але в Україні я відчуваю це гостріше ніж у будь-якому іншому місці, в якому я бував.
.jpeg)
Вівторок 07.11.2023 / Запоріжжя / Поліна Колодяжна
Ми їдемо до Запоріжжя, щоб встановити датчики в місцевій лікарні. Перед поїздкою я трохи нервувала через небезпеку, яка може нас там підстерігати. Ми їдемо швидко і безпечно, тож встигаємо на першу зустріч із заступником голови обласної військової адміністрації. Далі ми прямуємо на зустріч з головою міської ради – дуже сміливою молодою жінкою на ім’я Олена. Вона не має власного кабінету, оскільки змушена постійно переїжджати з міркувань безпеки. Її слова та розповіді про спротив зворушили мене до глибини душі.
Ми їдемо містом. Раніше я думала, що Запоріжжя – це індустріальне місто із забрудненим повітрям, але помилялась – воно красиве, з широкими вулицями і старовинними будівлями. Мені важко спостерігати наслідки російської війни тут, у Запоріжжі – зруйновані будівлі, пошкоджену інфраструктуру і дуже низький рівень води в річці після руйнування Каховської греблі. А потім я вперше в житті відвідую острів Хортиця – дуже особливе місце з неймовірною енергетикою, де багато століть тому жили українські воїни-козаки. Я хотіла поїхати туди ще до повномасштабного вторгнення, але не встигла. Яка іронія долі – тепер я бачу Хортицю під час повітряної тривоги.
Увечері я багато часу проводжу в роздумах про все, що побачила сьогодні і раніше в інших регіонах. Все це ламало життя, руйнувало дитинство і мрії. Як я можу допомогти? Як я можу щось змінити і де знайти сили, щоб підтримати усіх, хто страждає? Кажуть, що дорогу здолає той, хто йде. Це я постійно повторюю собі, щоб рухатися вперед.
Середа 08.11.2023 / В дорозі / Анне Пелічеро
Через повних два тижні настав час їхати у центр країни. Щойно ми виходимо з нашої останньої зустрічі з адміністративними чиновниками рано-вранці, як починають лунати сирени. Я отримую кілька повідомлень з різних джерел: загроза удару балістичними ракетами у цьому районі цілком реальна. Ми знаходимося посеред офіційних і військових будівель, тому важливо рухатися швидко.
Незважаючи на те, що я добре знаю Україну і багато подорожувала нею, завжди відкриваю для себе щось нове. Оскільки ми рухаємося колоною з трьох автомобілів, нам доводиться пристосовуватися: хтось хоче зупинитися на каву або розім’ятися, хтось воліє дотримуватися графіка, який ми самі собі встановили. Ми проїжджаємо повз десятки зерносховищ, безкраї гектари зернових полів і заповнені вагони потягів. Український ландшафт рівнинний. Ні гір, ні пагорбів. Краєвид простягається на кілометри. Де-не-де вздовж дороги ми бачимо військові колони та обгорілі машини. Усе навколо сіре і холодне. Є тільки ми і звук склоочисників, а так триває шість годин. Мені здається, що я була в цій машині з моєю колегою Поліною цілу вічність. Між нами, жінками, існує зв’язок, наше спільне бачення майбутнього, наші спільні страхи і водночас глибоке переконання, що з повною солідарністю і дещицею гумору ці темні часи буде легше пережити. Разом.
Четвер 09.11.2023 / Южноукраїнськ / Поліна Колодяжна
Перша зупинка сьогодні в Южноукраїнську – зустріч з представниками муніципалітету, серед яких було шість жінок. У мене склалося враження, що це місто жінок. Вони розповідали, що пережили під час війни, і мені було дуже важко це слухати. Я пам’ятаю своє відчуття повної невіри, коли думала, що новина про початок повномасштабного вторгнення – це якийсь злий жарт, коли ти стоїш вранці на вулиці і дивишся, як сотні людей з сумками і 5-літровими пляшками з водою йдуть до метро, щоб сховатися. Перший мій порив був – сховатися, виїхати з міста або країни. А ці жінки вирішили залишитися і допомагати іншим. Коли росіяни окупували Вознесенськ, місто за 20 км від Южноукраїнська, вони зібралися разом. Деякі з цих жінок стали жити в будинку культури, обдзвонювали людей похилого віку, щоб попередити про повітряну тривогу. Вони надавали допомогу всім, хто її потребував.
Приїхавши до місцевої школи, щоб встановити датчик, ми зустрічаємо групу дуже привітних вчителів та їхню директорку. За кавою ми розмовляємо з нею про її відповідальність за таку кількість дітей під час війни. Вона розповідає, що одного дня перед війною старші діти запитали її, що вона думає про потенційне повномасштабне вторгнення. Вона відповіла, що не вірить, що таке може статися. Коли ж наступного дня почалася війна, вони прийшли до неї, нічого не казали, а просто дивилися на неї. Коли я слухаю цю історію, на очі навертаються сльози. Вона каже: «В той момент я зрозуміла, що збрехала їм, що підвела їх». Увечері я розумію, що ніколи не забуду це місто, цих жінок з муніципалітету і особливо директорку школи.
П’ятниця 10.11.2023 / Одеса / Шон Берні
Одеса завжди мене зачаровувала. В місті на нас чекає щільний графік зустрічей і довгий перелік задач – встановлення датчика радіації та фіксація фонового рівня радіації у місті та регіоні, які щодня обстрілюють російські ракети. Ми бачимо центр міста з бульварами, повсюди дерева і будівлі пастельних тонів. А за наступним поворотом раптом з’являється порожнеча, де колись була одна з цих будівель. Наша ранкова зустріч з регіональними чиновниками розтягнулася на три години, оскільки ми не могли покинути приміщення бункеру через попередження про ракетну небезпеку. Чай і тістечка з молодими людьми у підвалі… Як це – жити так щодня, коли тривоги і вибухи стали новою нормою?
Поки ми знаходимося на невеликій відстані від Потьомкінських сходів, місця зйомки знаменитої сцени у фільмі Ейзенштейна «Броненосець «Потьомкін» про російський військово-морський заколот 1905 року, одна частина команди встановлює датчик радіації на пожежній станції, а інші отримують можливість відвідати галерею сучасного мистецтва. Молодий куратор проводить нас кімнатами: невелика коробка розміром з черевик з чорного металу (частини ракет) і акуратні купки пилу, які нещодавно вимели. Твори мистецтва прибрали, залишили лише кілька скульптур, загорнутих у захисні матеріали, неначе так і було задумано. За два дні до цього російська балістична ракета встромилася в землю біля головних воріт, і ударна хвиля пошкодила галерею. Залишилися лише дроти від картинних рам та таблички з іменами. Я помічаю ім’я одного з художників: Роберт Сельський, «Сліди війни». Згодом я прочитав, що тематика революції 1930-х років у його роботах охоплювала і повстання Потьомкіна. Це Одеса.
Субота 11.11.2023 / Умань, Київ / Тобіас Мюнхмайєр
«Morning has broken», – співає Крістіан, наш фотограф з дуже специфічним музичним смаком. Сьогоднішній ранок, який розвиднився в маленькому містечку Умань, розташованому на півдороги між Одесою та Києвом, дуже дощовий. За сніданком ми обговорюємо останні новини стосовно безпеки: ракетні удари по Києву рано вранці. Поліна виглядає стурбованою.
Ми приїхали в Уманський педагогічний коледж, де нас зустрічає Володимир, його доглядач, скромний чоловік із золотими руками. Дорогою до аудиторії я проходжу повз невелику нішу, схожу на святилище, де виставлені портрети юнаків та розірвані боєприпаси. Над ними напис: «Випускники коледжу, які захистили Україну від російської агресії». Один з юнаків, Сергій Федорівський, своєю сором’язливою посмішкою дуже схожий на легендарного німецького футбольного нападника Мирослава Клозе. Також, мабуть, був нападником. На тлі цієї війни військові терміни у футболі – удар, простріл, атака, захист, поразка і перемога – ріжуть мені вухо.
Менш ніж за годину приготувань ми виходимо з коледжу. Павло стоїть на хиткій драбині під проливним дощем. Коли він починає свердлити отвір у стіні коледжу для встановлення нашого датчика радіації, лунає черговий сигнал повітряної тривоги...
Неділя 12.11.2023 / Київ / Тобіас Мюнхмайєр
День без повітряної тривоги. Це чи не вперше, відколи ми в Україні? Однак саме по собі оповіщення мало про що говорить. Треба підписатися на різні телеграм-канали, щоб зрозуміти, що це за тривога. За це у нас відповідають Анна і Поліна. Тричі вони кликали нас негайно йти в укриття: один раз у Чорнобилі, один раз у Дніпрі і один раз в Одесі (там наша зустріч і так відбувалася у підвалі, і нам сказали не виходити, поки все не закінчиться).
Ось такий парадоксальний вплив має війна: усі кажуть, що давно звикли до повітряної тривоги, що не лякаються і в більшості випадків не біжать у бомбосховища. Водночас я почав дуже уважно спостерігати за реакцією людей на повітряну тривогу. Коли я пив каву з моєю подругою Ольгою, і раптом пролунав сигнал повітряної тривоги, мені здалося, що якась невидима штора опустилася і на крихітну мить прикрила їй очі. Сигнал тривоги здається підступним нагадуванням: «Ти і досі ціль Росії».
Понеділок 13.11.2023 / Київ / Тобіас Мюнхмайєр
Оминаючи київський оперний театр, я йду у посольство Німеччини. Завтра у мене буде зустріч з послом. У маленькій вітрині перед посольством, поруч з оригінальним шматком Берлінської стіни, висить лише один плакат: «Військова допомога Німеччини Україні». Натомість там представлений цілий зоопарк «Леопардів», «Гепардів», «Мардерів» та «Біберів», доставлених в Україну. Сподіваюся, незабаром покажуть й іншу допомогу, якої так потребує Україна: підтримка зеленої реконструкції шляхом створення сучасної та стійкої енергетичної системи, побудованої на відновлюваних джерелах енергії. Коли у квітні цього року міністр економіки Німеччини Роберт Хабек приїхав до Києва, він відвідав пошкоджену війною лікарню в Горенці, яку відновив Greenpeace. Сонячні панелі на даху, теплові насоси в ґрунті – це не космічна наука, але Хабек був вражений: усе геніальне просте.
Вівторок, 14.11.2023 / Київ / Шон Берні
Мій перший візит до Чорнобильського музею в Києві: з огляду на масштаби найгіршої ядерної катастрофи в історії, це місце сотень тисяч спогадів. Та сьогодні це також і реальність війни, яка приголомшує вас із першого кроку. Ви розумієте, що дивитеся не на експонати 1986 року, а на залишки Чорнобиля сьогоднішнього дня і недавньої російської окупації в перший день повномасштабного вторгнення, такі як металевий ящик з російськими сухпайками, банками маринованих огірків і протипіхотними мінами. Карта на стіні розповідає історію нападу, захоплення та окупації Запорізької атомної електростанції Росатомом та російськими збройними силами. Обличчя солдатів, інженерів, мешканців Прип’яті дивляться на вас з-за захисного скла. В гостях група школярів, і навіть під час російської війни тут продовжується викладання цієї частини історії...
Середа, 15.11.2023 / Київ / Шон Берні
Вранці ми зустрічаємося з режисером нещодавнього документального фільму про російський напад і окупацію Чорнобиля. Життєві свідчення працівників, які у фільмі протистояли російським збройним силам, є важливим доказом для майбутніх судових позовів щодо воєнних злочинів, і я вдячний йому за цю роботу. Пізніше ми з Яном слухаємо розповідь одного з наших колег з України, який нещодавно приєднався до Greenpeace. Ми дізнаємося, що три покоління тому його родич виріс поблизу Чорнобиля, переживши століття випробувань, включаючи Першу світову війну, Голодомор, вторгнення нацистів і кінець Другої світової війни. Село пережило усе це, але радіоактивне забруднення 1986 року поклало край його існуванню.
Пізніше того ж вечора наша команда мала можливість розслабитися за вечерею. За однією з багатьох тарілок смачнючого борщу, який ми споживали під час перебування тут, кожен з нас сказав кілька слів вдячності. Здається, що відтоді, як ми приїхали сюди, минули десятиліття навчання. Мені пощастило отримати ці знання від неймовірних колег. Для мене велика честь відвідувати Україну і працювати з українським народом.
Четвер 16.11.2023 / Київ / Тобіас Мюнхмайєр
З вікна готелю я бачу прекрасний схід сонця над Олімпійським стадіоном. У 2012 році легендарний іспанець Ікер Касільяс підняв тут трофей чемпіонату Європи після фінальної перемоги над Італією з рахунком 4:0. Це був час, коли Київ фігурував у міжнародних новинах зовсім з іншого приводу – через футбол.
Сьогодні ми зустрічаємося з українською громадською організацією Truth Hounds, яка задокументувала порушення прав людини російським ядерним гігантом «Росатом». Прикро бачити, що, незважаючи на докази, представлені Truth Hounds, вчора міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто та голова російського ядерного гіганта «Росатом» Олексій Ліхачов підписали план добудови угорської атомної електростанції «Пакш». Це та сама російська державна компанія, яка від початку брала участь в окупації Чорнобильської та Запорізької атомних електростанцій. «Грінпіс» закликає ЄС нарешті запровадити санкції проти «Росатому».
П'ятниця 17.11.2023 / Київ / Тобіас Мюнхмайєр
День прес-конференції в Українському кризовому медіа-центрі в Києві. Він розташований у середмісті Києва, на Європейській площі, неподалік від філармонії. У 2014 році він відігравав ключову роль у мирних протестах на Майдані, і я пам’ятаю творчий хаос, який панував там, за якусь сотню метрів від барикад: художники розробляють дизайн касок, літні люди приносять коробки з літературою для імпровізованої бібліотеки Майдану, поет читає власні вірші, облаштовують місце для збору теплих речей для протестувальників, старенька жінка грає джаз на піаніно, медпункт у підвалі, протестувальники відпочивають у спальних мішках, група студентів «Університету Майдану» аналізує концепцію Іммануїла Канта про «Вічний мир» – усе це виглядало як утопія. Але мені сподобалося.
10 років потому я спостерігаю, як мої колеги готуються до прес-конференції. Шон і Дарина обговорюють деталі розкладу, Ян перечитує свої тези, Поліна тестує мікрофон, а Павло п’є воду зі склянки. На годиннику 12:30, і ми виходимо в ефір. На цьому наша ядерна одіссея добігає кінця.
